Негоджкінські лімфоми

Негоджкінські злоякісні лімфоми (НЗЛ) — це злоякісні лімфоп-роліферативні пухлини, гетерогенні за своїм походженням, біологічними якостями, морфологічною будовою, клінічними проявами, відповіддю на терапію та прогнозом.

Епідеміологія. Захворюваність на НЗЛ має постійну тенденцію до зростання й у розвинених країнах за останні 20 років вона підвищилась більш ніж на 50%. Чоловіки хворіють удвічі частіше за жінок. Захворюваність на НЗЛ різниться в залежності від раси: білі хворіють значно частіше, ніж чорні, і зовсім рідко ця патологія зустрічається серед представників жовтої раси.

Вікова категорія є найбільш значущим фактором ризику виникнення НЗЛ: рівень захворюваності осіб у 15-20 років майже в 10 разів нижчий у порівнянні з таким у осіб, старших за 75 років.

Етіологія НЗЛ дотепер ше остаточно не з'ясована. Вважається можливою участь у виникненні різного типу лімфом інфекційних агентів. Вірус Епштейна— Барра є причиною розвитку так званої класичної, або ендемічної, лімфоми Беркитта, котра поширена в ендемічно малярійних регіонах Африки. Захворюваність дітей (до 15 років) у цих регіонах становить 4,0 на 100 тис. населення. Спорадична лімфома Беркитта зустрічається значно рідше, і захворюваність становить 0,2 на 100 тис. населення.

Вірус імунодефіциту значно підвищує ризик виникнення НЗЛ. Дослідженнями Національного ракового інституту США засвідчено, що ступінь ризику залежить від фактора часу: у хворих на СНІД або ВІЛ-інфекдії з клінічними проявами він становить 8% у перші 2 роки та 19% через 3 роки від початку антивірусної терапії.

Т-клітинний лімфоїдний вірус 1 типу людини (HTLV-I) був виділений Gallo як фактор, що спричиняє розвиток Т-клітинної лей-кемії/лімфоми, та описаний на початку 70-х років Т. Uchiyama. Встановлено, шо передача інфекції відбувається вертикально за наявності інфікованих лімфоцитів у материнському молоці та горизонтально при статевих контактах. Можлива передача з кров'ю донора.

Є повідомлення про участь у виникненні НЗЛ герпесвірусу людини VI типу, проте ці свідчення ще вивчаються.

Певну роль у розвиненні НЗЛ можуть відігравати фактори зовнішнього середовища, такі як пестициди (гербіциди, інсектициди, фунгіциди та ін.).

Первинний та вторинний імунодефіцити — важливі чинники у формуванні НЗЛ. Виявляється чіткий зв'язок між імунною дисфункцією та частотою розвитку НЗЛ при низці спадкових імуно-дефіцитних синдромів: синдроми Віскотта—Олдрича, Чедіака—Хі-гаші, Клайнфельтера атаксія-телеангіектазія.

Найбільший ризик виникнення НЗЛ становить застосування імуносупресивної терапії при проведенні трансплантації органів. У цих* випадках НЗЛ розвивається в 46 разів частіше, ніж у загальній популяції.

Встановлено чіткий взаємозв'язок між частотою НЗЛ та автоімунними захворюваннями: при ревматоїдному артриті ризик зростає в 2-3 рази, при синдромі Фелті — в 2-13 разів.

Не доведено впливу на частоту виникнення НЗЛ іонізуючої радіації, ультрафіолетового опромінення та родинного зв'язку.

Класифікація. Історично класифікація НЗЛ була побудована на морфологічному принципі, проте досягнення в галузі імунології, молекулярної біології та цитогенетики створили умови для глибокого вивчення патогенезу захворювання, й на підставі цих досліджень створено сучасні, більш уживані класифікації — REAL (1994) та ВООЗ (1995).

REAL-класифікація лімфоїдних неоплазій

І. Пухлини із В-клітин

1. Лімфоми з кяітин-попередниць:

— В-лімфобластна лімфома/лейкемія з клітин попередниць;

2. Лімфоми з "периферичним" фенотипом:

— В-клітинна хронічна лімфоцитарна лейкемія/пролімфоци-тарналейкемія/лімфома з малих лімфоцитів;

— лімфоплазмоцитарна лімфома/імуноцитома;

— лімфома з клітин мантійної зони;

— лімфома з клітин фолікулярних центрів, фолікулярна: а) із малих клітин, б) змішана з малих та великих клітин, в) із великих клітин;

3. В-клітинна лімфома маргінальної зони:

— екстранодальна (MALT-ran+/- моноцитоїдна);

— лімфома маргінальної зони селезінки (+/- ворсинчасті лімфоцити);

4. Волосатоклітинна лейкемія;

5. Плазмоцитома/плазмоклітинна мієлома;

6. Дифузна В-крупноклітинна лімфома:

— первинна медаастшальна В-клітинна лімфома (тимус);

7. Лімфома Беркитта:

— В-клітинна лімфома високого ступеня злоякісності, типу лімфоми Беркитта.

II. Пухлини із Т-клітин та NK-клітин 1. Лімфоми з Т-клітин-попередниць:

— Т-лімфобластна лімфома/лейкемія з клітин-попередниць;

• 2. Т-клітинні лімфоми із клітин з "периферичним" фенотипом та ІЧК-клїтинні пухлини:

— Т-клітинна хронічна лейкемія/пролімфоцитарна лейкемія;

— лейкемія з великих грануловмісних лімфоцитів:

а) Т-клітинний тип, б) NK-клітинний тип;

3. Грибоподібний міїсоз/синдром Сезарі;

4. Т-клітинна лімфома з "периферичним" фенотипом, неуточ-нена:

— із клітин середнього розміру;

— змішана із середніх та великих клітин;

— із великих клітин;

— лімфоепітеліо'ідно-клітинна;

5. Ангіоімунобластна Т-клітинна лімфома;

6. Ангіоцентрична лімфома;

7. Т-клітинна лімфома кишечника;

8. Т-клітинна лімфома/лейкемія дорослих;

9. Анапластична крупноклітинна лімфома. III. Хвороба Годжкіна

1. Лімфоїдне переважання (лімфогістіоцитарний варіант);

2. Нодулярний склероз;

3. Змішаноклітинний варіант;

4. Лімфоїдне виснаження:

— класична хвороба Годжкіна з великою кількістю лімфоцитів. Подальше удосконалення методів дослідженя в імунології

й молекулярній біології та виявлення нових інтимних механізмів розвитку лімфом допомогли фахівцям міжнародної робочої групи з виявлення лімфом сформулювати класифікацію ВООЗ.

Класифікація ВООЗ пухлин, що походять з лілцроїдної тканини ■ І. Пухлини із В-клітин

1. Лімфоми із попередниць В-клітин:

— В-лімфобластна лімфома/лейкемія із клітин-попередниць;

2. В-клітинні пухлини із периферичних (зрілих) клітин:

— В-клітинна хронічна лімфоцитарна лейкемія/лімфома із малих лімфоцитів;

— В-клітинна пролімфоцитарна лейкемія;

— лімфоплазмоцитарна лімфома;

— лімфома маргінальної зони селезінки (+/- ворсинчасті лімфоцити);

— волосатоклітинна лейкемія;

— плазмо клітинна мієлома/плазмоцитома;

— екстранодальна В-клітинна лімфома маргінальної зони МАІЛГ-типу;

— фолікулярна лімфома;

— лімфома з клітин мантійної зони;

— дифузна В-круїшоклітинна лімфома:

а) медіастинальна дифузна В-крупноклітинна лімфома, б) лімфома, первинно асоційована з випотом;

— лімфома/лейкемія Беркитта.

//. Пухлини Т- і NK-клітинні

1. Лімфоми із Т-клітин-попередниць:

— Т-лімфобластна лімфома/лейкемія із клітин попередниць;

2. Т-клітинні лімфоми із периферичних (зрілих) клітин:

— Т-клітинна пролімфоцитарна лейкемія;

— лейкемія з великих грануловмісних лімфоцитів;

— агресивна NK-клітинна лейкемія;

— Т-клітинна лімфома/лейкемія дорослих (HTLVI+);

— екстранодальна NK/T-клітинна лімфома, назальний тип;

— Т-клітинна лімфома, асоційована з ентеропатією;

— гепатолієнальна убТ-клітинна лімфома;

— грибоподібний мікоз/синдром Сезарі;

— анапластична крупноклітинна лімфома;

— периферична Т-клітинна лімфома, неуточнена;

— ангіоімунобластна Т-клітинна лімфома. III. Лімфома Годжкіна / хвороба Годжкіна

1. Нодулярний варіант хвороби Годжкіна з лімфо'цшим переважанням;

2. Класичний варіант хвороби Годжкіна:

— нодулярний склероз ХГ (градації 1 і 2);

— класична ХГ із великою кількістю лімфоцитів;

— змішаноклітинний варіант ХГ;

— лімфоїдне виснаження ХГ.

Попередньо розроблені класифікації лімфом, такі як Lukes-Collins (1976 p.), Кільська (1974 p.) із модифікаціями (1976, 1988, 1989 рр.)г Британська (1974 p.), класифікація ВООЗ (1966 р.) та робоче формулювання (Working Formulation, 1982 p.), у теперішній час являють собою лише історичний інтерес.

З огляду на те, що всім класифікаціям притаманні ті чи інші недоліки, розроблено зручну для використання в клінічній практиці систему стадіювання лімфом Ann-Arbor (модифікована в Cotswolds) та міжнародний прогностичний індекс (ІРІ) для негоджкінських лімфом.

Система стадіювання лімфом Ann-Arbor (1971) модифікована в Cotswolds, 1973)

I стадія — ураження однієї групи лімфатичних вузлів чи органів (селезінка, тимус, кільце Вальдеєра).

II стадія — ураження двох чи більше груп лімфатичних вузлів по один бік діафрагми (середостіння та лімфатичні вузли воріт вважаються окремими локусами). Кількість груп уражених органів індексується так — ІІ2.

III стадія — ураження групи лімфатичних вузлів по обидва боки діафрагми:

III,: з або без лімфатичних вузлів у воротах селезінки, печінки, портальних чи черевних;

ІІІ2: з парааортальними, з духвинними та мезентеріальними лімфатичними вузлами;

IV стадія — екстранодальні групи уражень, не визначені в п. Е: А: без симптомів,

В: гарячка, профузне гатніння, прогресуюча втрата ваги, X: "Bulky disease" :>1/3 поперечного розміру середостіння або > 10 см у діаметрі лімфатичного ураження, Е: ураження поодинокого екстранодального локусу, дотичного чи просимального до певного нодального локусу, S: ураження селезінки.

Таблиця 13. Міжнародний прогностичний індекс (ІРІ) для негоджкінських лімфом

Прогностичний чинник виживання			Міжнародний прогностичний індекс
Критерій	0 балів	1 бал	Категорія	Кількість балів
Вік	< 60 років	> 60 років
лдг	< N	> N	Низький (Low)	0; 1
Загальний стан (згідно з ECOG)	0; 1	2; 3; 4	Низький-проміжний (Low-intermediate)	2
Стадія (Ann-Arbor)	І/ІІ	III/IV	Високий-проміжний (High-intermediate)	3
Екстранодальні ураження	<_1	> 1	Високий (High)	4;5

Прогностичні групи хворих на НГЛ, згідно з індексом ІРІ, розподіляються таким чином:

— 0-1 пункт — низький ІРІ, прогностично найсприятливіший;

— 2 пункти — низький/проміжний ІРІ;

— З пункти — проміжний/високий ІРІ;

— 4-5 пунктів — високий ІРІ, прогностично найнесприятливі-ший.

Один несприятливий пункт визначається за такими показниками:

— вік хворого > 60 років;

— загальний стан > 1;

— стадія III або IV;

— рівень ЛДГ > ІхїЧ;

— кількість екстранодальних уражень > 1.

Діагноз НЗЛ встановлюється на підставі результатів мофологіч-ного дослідження пухлинного утворення. В амбулаторних умовах можливе виконання цитологічного дослідження, котре є достатньо інформативним. Проте для впевненості в діагнозі неодхідно проводити гістологічне дослідження біоптата пухлини з гістохімічним та імунофенотипічним дослідженням. Для виявлення можливого лей-кемічного ураження кісткового мозку проводиться цитологічне, гістологічне, цитохімічне, гістохімічне та імунофенотипічне дослідження клітин кісткового мозку (пунктат і трепанобіоптат).

Застосування імунофенотиггування дає змогу визначити В- або Т-лінію імунної належності НЗЛ та рівня порушення диференціювання.

Імунофенотипові особливості різних морфологічних варіантів НЗЛ, які залежать від рівня порушення диференціювання лімфоїд-ної клітини, є високоінформативними для діагностики та прогнозу захворювання.

Найчастіше (майже у 90% випадків) НЗЛ має В-клітинне походження, експресуючи пан-В-клітинні антигени СО,3, СО20, С022 в поєднанні з НЬАДЖ та молекулами поверхневих імуноглобулі-нів. Присутність інших В-клітинних агтигенів (С05, СО10, С038, С023 та ін.) дозволяє з упевненістю встановити В-клітинний варіант НЗЛ, що є вагомим критерієм вибору адекватної терапії.

Для Т-клітинних пухлин характерна присутність антигенів со4, СІ)7, св8.

Для виявлення меж поширеності патологічного процесу, тобто клінічної стадії захворювання, обов'язкове проведення УЗД, комп'ютерної томографії, ЯМР, сцинтіграфії печінки, селезінки та кісток скелету. При особливих клінічних варіантах НЗЛ (ураження оболонок головного та спинного мозку) застосовуються такі методи дослідження, як люмбальна пункція з визначенням клітиннос-ті цереброспинальної рідини, її біохімічного та цитохімічного складу. Після встановлення діагнозу на підставі клінічних, морфологічних та імунологічних ознак визначають поширеність патологічного процесу відповідно до Апп-АгЬог-класифікації (1971), модифікованої в Сот^оіск (1973).

Диференційний діагноз проводиться з хронічною лімфоїдною лейкемією, хворобою Годжкіна, інфекційним мононуклеозом, лімфоаденопатією внаслідок туберкульозу, метастазами в лімфатичні вузли.

Клінічна картина. НЗЛ починається з появи одного пухлинного вузла та поширюється з часом лімфогенним та гематогенним метастазуванням. Первинне пухлинне вогнище зазвичай локалізується в лімфатичному вузлі (нодальне ушкодження) — 45-50%, або в інших органах та тканинах (селезінка — 30-40%; шлунково-кишковий тракт — 10-24%; кістковий мозок — 30-40%) — екстрано-дальне ураження.

На початку захворювання лімфатичні вузли щільні, безболісні, не спаяні зі шкірою та оточуючими тканинами, при прогресуванні патологічного процесу утворюються конгломерати. Клінічні прояви захворювання зумовлені розташуванням пухлинних вогнищ. При ураженні лімфатичних вузлів шиї та середостіння може спостерігатися стиснення стравоходу та трахеї, що утруднює проходження їжі та спричиняє кашель. Стиснення великих судин грудної порожнини (частіше в задньомедіастинальному просторі) зумовлює застій у системі верхньої порожнистої вени. Спостерігається ціаноз та набряк верхньої половини тіла та обличчя з порушенням дихання й тахікардією. Великі лімфатичні вузли черевної порожнини, що розташовані у функціонально важливих зонах, можуть зумовлювати кишечну непрохідність, застій у поральній системі та порушення лімфовідтоку з нижньої половини тіла, що спричиняє розвинення асциту, набряків нижніх кінцівок та статевих органів, крім того може виникати механічна жовтяниця, порушення сечовиділення.

Основними клінічними проявами лімфопроліферативного процесу в носоглотці є утруднення носового дихання та погіршення слуху. Лімфоїдні пухлини в носоглотці мають бугристий вигляд, блідо-рожевого кольору, швидко ростуть, можуть проростати до решітчастого лабіринту, у верхньощелепову пазуху, очну ямку, спричинюючи екзофтальм. Глоточні мигдалики можуть значно збільшуватись, іноді майже змикатися між собою, з подальшим утворенням виразок.

Лімфома шкіри проявляється по-різному. Можливе утворення солітарного пухлинного вузла в товщі шкіри та підшкірній жировій клітковині або утворення маленького внутрішньошкірного вузлика з подальшим їх розмноженням. Зазвичай ці лімфатичні вузли різні за розміром, щільні, безболісні, можуть розташовуватись групами та зливатися в щільні інфільтрати з бугристою поверхнею, схильні до утворення виразок. Шкіра над ними має темно-червоне ціанотич-не забарвлення. Перші симптоми лімфоми шкіри часто схожі на дерматит, і хворі тривалий час лікуються в дерматолога.

Для пухлини шлунково-кишкового тракту специфічних, притаманних тільки НЗЛ клінічних ознак немає. Хворі скаржаться на нудоту, погіршення апетиту, зменшення маси тіла. Такі скарги можуть бути-при будь-якій пухлині, розташованій у шлунково-кишковому тракті. Вираженість клінічних проявів захворювання зумовлена локалізацією та формою росту пухлини.

Найчастіше зустрічається лімфома шлунка та тонкої кишки — як при ізольованому, так і при поєднаному залученні їх у патологічний процес. У 2/3 хворих лімфома травного тракту є першою ознакою захворювання (первинне ураження). Виникнення пухлини вторинного походження відбувається переважно метастатичним шляхом майже у 90% випадків. Інфільтративна форма росту пухлини зустрічається найчастіше — у 50% хворих, майже у 15% випадків спостерігається виразкова форма пухлини, котра може ускладнюватися кровотечею, перфорацією, перитонітом та кишечною непрохідністю. Прогноз за таких ускладнень несприятливий.

Ізольована, первинна лімфома ЦНС зустрічається у 10% випадків. Клінічна картина може бути мало вираженою та залежить від локалізації пухлини. Утворення поодинокого або множинних пухлинних утворень у речовині головного мозку супроводжується неврологічними симптомами, котрі можуть виникати при ураженні тих чи інших відділів головного мозку. При залученні до патологічного процесу оболонок головного мозку розвиваються ознаки, що нагадують менінгіт, — головний біль, нудота, блювота, позитивні менінгеальні симптоми.

Прогноз первинної лімфоми ЦНС несприятливий. Злоякісний перебіг мають також первинні лімфоми яєчка, яєчників, кісток, молочної залози.

До прогностично сприятливих форм лімфоми з 5-річною виживаністю у 60% хворих належать первинні НЗЛ шлунково-кишкового тракту, кільця Пирогова—Вальдейєра, орбіти, слинних залоз. Терапевтична тактика в усіх цих випадках не однакова.

Лікування НЗЛ проводиться з використанням усіх видів протипухлинної терапії. Основними факторами, шо впливають на визначення терапевтичної тактики, е поширеність процесу (клінічна стадія І, II, III, IV), морфологічний варіант пухлини, первинна або переважна локалізація злоякісного процесу та фактори прогнозу.

Хірургічне лікування застосовується не часто. Головним показанням до хірургічного втручання є первинні поодинокі вогнища НЗЛ у шлунково-кишковому тракті. Спленектомію застосовують рідко. Видалення селезінки проводять із метою корекції гематологічних показників при вираженому гіперспленізмі, що буває наслідком злоякісного ураження селезінки.

Променева терапія є високоефективним методом лікування НЗЛ і може використовуватись на всіх етапах захворювання, однак її терапевтичний результат не завжди позитивний. Як самостійний лікувальний захід променева терапія застосовується рідко, значно більший ефект досягається при поєднанні хіміо- та променевої терапії. Значного поширення з позитивним результатом набуло комбіноване хіміо-променеве лікування при I—III стадіях НЗЛ.

У багатьох клінічних ситуаціях НЗЛ основним лікувальним заходом є хіміотерапія — як самостійний метод та в поєднанні з іншими терапевтичними підходами.

Поліхіміотерапію проводять, як правило, у вигляді коротких (різних за інтенсивністю й тривалістю) курсів, дотримуючись визначеного інтервалу. Лікування триває до повної ремісії або до того часу, поки протипухлинний вплив від курсу до курсу наростає. Проте якшо 2 курси хіміотерапії не дали позитивного ефекту, схему хіміотерапії потрібно замінити іншою. Після досягнення повної ремісії проводиться 2-3 курси консолідації ремісії, з використанням курсів індукції ремісії.

Тривалість життя хворих на НЗЛ високого ступеня злоякісності перебуває в прямій залежності від результатів лікування: 5-річна виживаність при досягненні повної ремісії становить 50%, при частковій ремісії — 15%. Такі показники зумовлюють необхідність призначення інтенсивної терапії відразу після встановлення діагнозу.

При лімфомах низького ступеня злоякісності залежність тривалості життя від ефективності лікування виражена менше: 5-річна виживаність перевищує 80%, незалежно від досягнення повних або часткових ремісій.

Для лікування НЗЛ використовуються такі схеми хіміотерапії

■ При І—11 стадії захворювання терапією вибору є локальна променева терапія в дозі 35-40 Гр.

• При 111—IV стадії захворювання проводиться хіміотерапія за наступними схемами:

COP:

вінкристин — 1 мг/м2в/в 1-й день;

циклофосфамід — 300 мг/м2 у таблетках або в/в 1—5-й дні; преднізолон — 40 мг/м2 у табл. 1—5-й дні. Курси повторюються кожні 28 днів. CHOP:

вінкристин — 1,4 мг/м2 в/в 1-й день;

циклофосфамід — 750 мг/м2 в/в 1-й день;

доксорубіцин — 50 мг/м2 в/в 1-й день;

преднізолон — 50 мг/м2 у табл. 1—5-й день.

В останнє десятиріччя для лікування НЗЛ із високим ступенем ефективності використовується флударабіна фосфат (Флудара).

З метою лікування застосовуються моноклональні антитіла проти антигена CD20, що є патогенетичним підходом до терапії НЗЛ. Це такі препарати, як Мабтера (ритуксімаб) або Маб Кампат. Монотерапія та в комплексі зі схемою CHOP дозволяє досягати повних ремісій у 55% хворих. Стандартним є 4-годинне внутрішньовенне введення ритуксімабу в дозі 375 мг/м2 один раз на тиждень 4 тижні поспіль.

F:

Флударабін — 25 мг/м2 внутрішньовенно 1-5 дні. Курси повторюються кожні 28 днів, усього 6-8 курсів. Або флударабін — 40 мг/м2 у таблетках 1 -5 дні кожні 28 днів, усього 6-8 курсів.

FC:

Флударабін — 25 мг/м2 внутрішньовенно 1-3 дні та циклофосфамід — 250 мг/м2 1-3 дні внутрішньовенно. Курси повторюються кожні 28 днів, всього 6-8 курсів. Або флударабін — 30 мг/м2 у таб-летках1-3 дні та циклофосфамід — 250 мг/м2 у таблетках 1-3 дні. Курси повторюють кожні 28 днів, усього 6-8 курсів.

FD:

флударабін — 25 мг/м2 внутрішньовенно 1-3 дні; мітоксантрон — 10мг/м2 внутрішньовенно 1-й день. FMD:

флударабін 25 мг/м2 внутрішньовенно 1-3 дні; мітоксантрон — 10 мг/м2 внутрішньовенно 1-й день; дексаметазон — 20 мг/м2 у таблетках 1 -5 дні. R:

ритуксімаб — 375 мг/м2 внутрішньовенно 1 раз на тиждень 4 тижні.

CHOP-R:

вінкристин — 1,4 мг/м2 внутрішньовенно 1-й день;

циклофосфамід — 750 мг/м2 внутрішньовенно 1-й день;

доксорубінин — 50 мг/м2 внутрішньовенно 1-й день;

ритуксімаб — 375 мг/м2 внутрішньовенно 1-й день;

преднізолон — 50 мг/м2 у таблетках 1-5 день.

Хворим молодого віку за наявності факторів несприятливого прогнозу після стандартної ініціальної терапії показано проведення високодозової хіміотерапії з наступною автологічною трансплантацією стовбурових клітин.

Зважаючи на те, шо проведення ПХТ, особливо високодозових програм, призводить до пригнічення нормального кровотворення, розвивається гранулоцитопенія і як наслідок — інфекційні ускладнення. Для скорочення тривалості гранулоцитопенії в останні роки широко використовуються колонієстимулюючі фактори — Г-КСФ, ГМ-КСФ. У разі виникнення тромбоцитопенії внутрішньовенно вводиться тромбоконцентрат.

Нечутливість до загальноприйнятої терапії, рецидив після першої повної ремісії розцінюється як резистентний, у таких випадках високодозова хіміотерапія та алотрансплантація кісткового мозку можуть дати позитивний результат.

Курси хіміотерапії другої лінії

МАСОР-В:

доксорубіцин — 50 мг/м2 внутрішньовенно в 1, 3, 5, 7, 9, 11-й тижні;

циклофосфамід — 350 мг/м2 внутрішньовенно в 1, 3, 5, 7, 9,11-й тижні;

вінкристин — 2 мг внутрішньовенно в 2, 4, 6,8,10,11-й тижні;

блеоміцин — 10 мг/м2 внутрішньовенно в 4, 8,12-й тижні;

преднізолон — 75 мг у таблетках щодня, доза знижується в останні 15 днів;

метотрексат — 400 мг/м2 у 2, 6, 10-й тижні;

кальціумфолінат — 15 мг у таблетках (8 введень) кожні 6 год., починаючи через 24 години після закінчення введення метотрексату.

m-BACOD:

блеоміцин — 4 мг/м2 внутрішньовенно в 1-й день; доксорубіцин — 45 мг/м2 внутрішньовенно 1-й день; циклофосфамід — 600 мг/м2 внутрішньовенно в 1-й день; вінкристин — 1 мг внутрішньовенно в 1-й день, дексаметазон — 6 мг у таблетках 1-5 дні;

метотрексат — 200 мг/м2 внутрішньовенно 8,15-й дні;

кальціумфолінат — 10 мг внутрішньовенно або в таблетках (8 введень) кожні 6 год., починаючи через 24 години після закінчення введення метотрексату.

РгоМАОЕ/СуіаВОМ:

циклофосфамід — 650 мг/м2 внутрішньовенно в 1-й день; доксорубіцин — 25 мг/м2 внутрішньовенно 1-й день; етопозид — 120 мг/м2 внутрішньовенно в 1-й день; преднізолон — 60 мг/м2 у таблетках 1-14 дні; вінкристин — 2 мг внутрішньовенно 8-й день; блеоміцин — 5 мг/м2 внутрішньовенно 8-й день; цитозар — 300 мг/м2 внутрішньовенно 8-й день; метотрексат — 120 мг/м2 внутрішньовенно 8,15-й дні; кальціумфолінат — 15 мг у таблетках через 24, 30, 36, 42 год. після закінчення введення метотрексату. Курси проводяться кожні 4 тижні. Курси хіміотерапії третьої лінії т-ВАСОБ:

метотрексат — 1000 мг/м2 внутрішньовенно в 10-й день (3-го-динна інфузія);

кальціумфолінат — 15 мг внутрішньовенно в таблетках (8 введень) кожні 6 год., починаючи через 24 години після закінчення введення метотрексату;

доксорубіцин — 50 мг/м2 внутрішньовенно 1-й день;

вінкристин — 1,4 мг/м2 внутрішньовенно в 1-й день;

блеоміцин — 10 мг/м2 внутрішньовенно в 1-й день (за 15 хвилин);

циклофосфамід — 750 мг/м2 внутрішньовенно в 1-й день (за 15 хв.);

метілпреднізолон — 500 мг/м2 внутрішньовенно 1-3 дні (за 15 хв.).

Таким чином, провідну роль у лікуванні НЗЛ відіграє хіміотерапія. Лише правильне використання всієї групи хіміопрепаратів та засобів, що запобігають виникненню ускладнень, приводить до позитивних наслідків.

⇐Хронічні лімфопроліферативні захворювання. Хронічна лімфоїдна лейкемія || Оглавление || Лімфогранулематоз хвороба Годжкіна⇒

1